Вперше у своєму житті я мав щастя побувати в далекій Індії. Купа вражень, думок, емоцій, чергових мрій та планів на майбутнє. Хочу поділитися з вами часточкою побаченого світу Азії.
Бориспіль ‒ Дубаї
Можливо я ще не так багато літав та п’яних українців у літаку бачив лише один раз на українських авіалініях. Декілька молодих сімейних пар залишили своїх дітей вдома, щоб повеселитися і вдихнути трохи «свободи». Незважаючи на постійні скарги інших пасажирів, стюардесам так і не вдалося до кінця вгамувати «своїх». А мені «пощастило» сидіти саме в оточенні цієї компанії протягом 5 годин.
Драма закінчилася тим, що один із них, молодий чоловік, намагаючись заснути, декілька разів так чихнув в мій бік, що слина опинилася аж на моїх руках. Декілька взаємних люб’язностей і компанія трохи притихла.
І знову в моїй голові почали виникати відвічні питання справедливості та прав християн у цьому світі. Чи варто використовувати своє «римське громадянство» в даній ситуації? Чи краще приховати? Сперечатися, мовчати чи звернутися до тих, хто наразі вище від них? Що відкриє можливість для свідчення? А чи потрібно воно комусь на «п’яну голову» взагалі?
Аеропорт Дубаї
Ніч, попереду 10 годин очікування пересадки на інший літак. В терміналі йде своє життя, працюють магазини, кафешки, ресторани, кав’ярні. А для когось ‒ просто файно спиться. Розміщуються, хто де зміг зайняти вільну площу. Лежанки зайняті, диванчики також зі всіх сторін обліпили люди, навіть застелена ковроліном підлога зовсім не пустує. Тут усі рівні, наче в якомусь інтернаті, немає значення твоя національність і твій статус, вік. Якщо ти зайняв краще місце першим, твоїм воно й буде.
Поки я отак спав на круглому дивані і подекуди прокидався, помічав, як при ногах чи голові сідають чи лягають нові люди. Отаке воно, подорожнє життя.
Вранці, як тільки я піднявся та сів, біля мене з’явилося троє нігерійців. Короткий діалог англійською мовою і вони запрошують мене на сніданок за їхній рахунок. Наче манна в пустелі! Про ціни в аеропортах ви, мабуть, вже наслухані, тим більше в Дубаях. Нігерійці виявилися дуже товариськими. До того ж вони політики, невідомого мені ґатунку і направлялися в ту ж Індію, але в її столицю ‒ Делі.
Спілкувалися про Україну, євроінтеграцію і Росію; про Ізраїль і арабів; про іслам і християнство, нарешті. Вони добре знають ключову теологічну різницю між християнами та мусульманами. Їх не приваблює й відкидає аморальність багатьох західних країн. Вони по своєму бачать проблеми світу, інтервенцію Америки у різні країни і таке інше.
Як мені здалося з розмови, аби спілкуватися про християнство з мусульманами, дуже важливо знати хоч щось про іслам і Мухамеда Магомета. Це наче міст у діалог чи дискусію, пройшовши по якому можна розраховувати, власне, на сам діалог.
Welcome to India
Переліт в Калькутту зайняв ще годин із п’ять. А загалом із Рівного добирався цілу добу.
Ще в літаку, перед виходом в термінал, зі мною почав знайомитися молодий індус. Виявилося, що він прилетів із Шотландії на свята. І, до того ж, він протестант! На тому ж рейсі він зустрів свого знайомого, з яким вже не бачився 5 років. Його ім’я ‒ Санджей. Санджей? Якщо мій новий знайомий індус із Шотландії християнин, то чи не є Санджей також християнином, з яким я намагався зв’язатися декілька днів тому аби купити дешевший квиток на переліт із Делі до Калькутти? Не встиг я подумати, як обійняв Санджея і запитав, чому він не відповідав мені на меседжі. Показавши йому повідомлення у вайбері, виявилося, що це не той Санджей. Таких Санджеїв в Індії, як на просторах колишнього Радянського союзу Сергіїв разом узятих. Ще одна мить, і ми розійшлися...
Пройшовши формальності, через годину я прямував на вихід із аеропорту. Інтернет не працював і перевірити пошту, щоб дізнатися про те, хто мене зустрічає чи хоча б нагадати собі, яка назва готелю, я не міг. Ступивши за двері, я вже не міг повернутися назад у приміщення. Такий тут порядок. Зустрічаючі стоять на вулиці.
Перший культурний шок
...чекав на мене при виході, коли я побачив неймовірно великий натовп людей, які, наче у мурашнику, рухалися навколо і розбирали щойно прибулих, немов якийсь цінний товар. У повітрі стояв смог. Уже вечір, а на спині відчувається спека. Українська зима була вже давно позаду, потрібно було знімати куртку, і я залюбки переодягнувся би повністю, якби міг.
Свого імені на картках зустрічаючих я не знайшов. Про можливі загальні фрази і натяки я нічого не чув. Невдовзі мене помітив таксист, який запропонував свої послуги. Кажу, що потрібен інтернет. Ходу назад в аеропорт нема. Він повів мене у «будку» з різними послугами зв’язку. В такій ситуації ти відчуваєш себе рибкою на гачку. З тебе за «доброту» хочуть гроші. Байдуже, що ти з України, ти білий і це їхня можливість заробити. Я вагався платити декілька доларів за 5 хвилин зв’язку, тому повернувся назад до виходу з терміналу. Вав, і тут побачив свого нового знайомого ‒ Санджея!!! Почав запитувати його про інтернет і він одразу відгукнувся допомогти. Виявилося, він приїхав на батьківщину з Чехії, де працює в університеті, щоб відсвяткувати одруження молодшого брата. «Це моє місто і я зобов’язаний допомогти тобі. Так що, не хвилюйся!» ‒ запевнив він мене, хоча і дуже квапився попасти додому.
Спочатку ми пішли в ту ж кабінку за інтернетом. Завдяки йому 5 хвилин у «просторі» коштували вже близько 5 грн. Далі він запропонував поїхати до нього додому, щоб жити, але я погодився лише на таксі, щоб поїхати із ним, а далі знайти своє місце призначення. Та ступити до дому його близьких все ж довелося.
Поки їхали, я продовжував дивуватися шаленому натовпу людей, що перебували на вулицях міста. Густина просто дуже незвична. А як же інакше? В Калькутті проживає близько 16 млн. людей (!!!)
Стиль їзди
Рух автомобілів на дорозі також дивував. Як тільки вони можуть їздити безпечно? Майже кожен автомобіль мав вм’ятини чи подряпини. Боковими дзеркалами вони майже не користуються. На багатьох авто написано: «Будь ласка, сигнальте!» (правда англійською мовою). Тож вони й сигналять, постійно сигналять. Рух у одному напрямку просто хаотичний. Проблема не в англійському лівосторонньому русі з правостороннім кермом. Проблема у відсутності суміжних ліній чи штрихів, які б ділили дорогу на смуги руху. Таке враження, що є лише напрямок, головне швидше дістатися мети, а не безпечність життя та майна.
Часом широкі дороги змінювалися вузькими і тоді керування взагалі здавалося фантастичним, на межі з реальністю :). Поряд йдуть люди, їдуть велосипедисти та мотоциклісти, стоять дрібні торгаші, гуляють телята і ще двом автомобілям вдається вдало розминутися.
Гостини у індусів
Перш ніж потрапити в апартаменти, довелося долати з валізами незвичні бетонні конструкції і нагинатися, щоб пройти у ліфт. Вперше я побачив ліфт, двері якого металевої конструкції, їх власноруч доводиться «складати» і «розкладати», наче гармошку.
Квартира на вигляд, як і середньостатистичних українців. Чоловіки дали скористатися інтернетом, знайти назву готелю й сам готель, а також зідзвонитися з друзями в готелі, замовили таксі та ще й запросили на весілля через декілька днів. А потім відправили з Богом у «путь-дорогу». Ціна на таксі для індусів виявилася майже в 3 рази меншою, ніж була в аеропорту для «європейця».
Готель
«Indismart» розташований у 5 секторі, є частиною одного із найкращих районів міста. Харчі просто «вогонь», горять прямо у роті. Шведський стіл або, як ще кажуть, буфет, загалом був майже однаковим по наповненню кожен день. Рис ‒ індійський хліб. Із м’ясних продуктів ‒ курятина та риба. Інше заборонено на релігійній основі. Багато мільйонів індусів вегетаріанці за своїм віросповіданням. Тому художність доводиться застосовувати саме на овочах. Вони є у різному вигляді. Якось нам попався навіть салат під назвою «Русский». Щось подібне до хлібу швидше схоже на коржі чи тонкий лаваш.
Робочий персонал завжди готовий прислужити, піднести багаж, допомогти. Усі називають гостей словом «Сер» і квапляться виконати прохання.
Коли намагаєшся з ними потоваришувати, виявляється, вони дуже швидко товаришують навзаєм. Фото з людьми з Заходу для них за радість. Дехто з працівників орендує апартаменти в трущобах за 5 хвилин ходьби від готелю, хоча самі з сіл навколо Калькутти. За поведінкою та одягом очевидно, що кожен із них має своє певне звання на роботі та готовий покоритися старшому «по рангу».
Один із працівників просив у мене українську валюту в подарунок, як дізнався, що я з України. До речі, про Україну там майже не знають. «Де це? Хто це? Україна?», ‒ запитують люди. Ми в тіні «старшого брата». Навіть одного разу в аеропорту на шляху додому мій паспорт розглядали, як унікальний, небачений раніше, музейний експонат.
Приємні новини
Приємно здивувало в Індії те, як багато людей знає англійську мову, чи хоча б може порозумітися на ній (навіть у трущобі ми могли зустріти тих, хто розуміє англійську!!!). Британська двохсотрічна колонізація здійснила великий вплив на індусів і залишила великий слід в Індії загалом. Це і знання англійської, і рух на дорогах (лівосторонній з правим кермом), і елементи культури (стиль одягу, мода, до якої мають тенденції) та шани до білих людей (такі як «сер», і загалом, поважне ставлення у поведінці), і певний технологічний та економічний розвиток. Індія досить багата на хороших кібернетиків, «айтішників». Один із найпопулярніших видів спорту, знову таки завдяки Британії, крикет (скажу ‒ англійський бейсбол). Хоча, звісно, скласти футболу конкуренцію важко будь-де.
Наш друг і вечірня прогулянка
Якось ввечері ми вирішили прогулятися з одним індусом, який вже став нашим товаришем. Його звати Тріша. До 10 років він жив в якомусь племені/селі і гуляв там босий без одягу, у тазостегновій пов’язці. Коли заганяв собі у ногу колючку, то просто стукав ногою по землі, щоб ввігнати її ще глибше аби не заважала і біг далі. Згодом, через місяці, ці колючки виходили із ноги десь біля коліна. До закінчення школи він взагалі не знав і не вчив англійської мови. А потім увірував, потрапив в ОМ India, ніс служіння євангеліста, отримав біблійну і секулярну професію, навчився англійської, багато подорожував, викладав теологію і, навіть, міг би бути вчителем англійської мови для індійських емігрантів (надіюся, пізніше ми зможемо додати його свідоцтво на наш сайт).
Отож, разом ми вийшли на вулицю нашого пристойного району, щоб більше доторкнутися до місцевої дивини.
Навколо сучасних будинків, в яких до ночі працюють комп’ютерщики з усім світом, багато сміття, гуляють «священні божества» ‒ корови і телята. На вулиці у ларьках продаються солодощі і солоності «хенд мейд» прямо на тій же вулиці і тими ж руками. А поряд, зовсім спокійно, по нужді зупиняються чоловіки і справляються без жодних докорів сумління.
Ну, і якщо добре вдихнути повітря носом, можна... пробачте за деталі. Лише уявіть 300 млн. людей, які взагалі поняття туалету не мають у розумі. Мовчимо вже про стандарти чистоти рук, ніг і навколишнього середовища.
Кажуть, для європейців тут взагалі з вулиці ліпше нічого не брати. Небезпечно для здоров’я. Незвиклі організми, місцева антисанітарія, гострі продукти і таке інше. Ненайприємніші, незвичайні відчуття очікують на ваш шлунок.
Разом з тим, завдяки нашому товаришу, ми все ж змогли скуштувати щось типу начиненого чимось вареного білка в клярі і залишитися живими :).
Касти
Зі слів нашого друга, саме Брахмани (вуста; найвища каста в Індії) поділили суспільство на касти через меркантильні інтереси. Серед індусів є, так звані, «недоторкані». Вищим кастам не варто сидіти з ними на одній лавці і навіть варто не допустити, щоб хтось з «недоторканих» ступив на їхню тінь. Можна уявити, скільки ще може виникати різних ситуацій, коли дистанція між кастами буде очевидною. Різні зовнішні ознаки (крапки різних кольорів на лобі, наприклад) допомагають місцевим розрізняти, хто ким є.
Сумно, але навіть серед християн є ті, які практикують кастовий розподіл людей в середині церкви.
Ботанічний сад
З нами не було екскурсовода, який міг би пояснити назви і природу усіх дерев та кущів та ми були раді й просто відчути себе наче у джунглях чи у фільмі про джунглі. А також побачити одне із найбільших дерев у світі. По суті, найбільше, але за об’ємом крони. Воно має один корінь, але гілки розростаються в сторони і на певному етапі пускають свої «опори» в землю, укорінюються і продовжують ріст гілки. Дивовижна система росту.
Мати Тереза
З її ім’ям тут знайомі чи не усі. Вона була, скажімо, простою монахинею, поки не вирішила залишити стіни монастиря, щоб служити жебракам, бідарям і хворим цього світу. Нажаль, коли ми приїхали до місця її життя і служіння, двері були зачинені і екскурсія не відбулася. Та нам було досить поглянути на напис під хрестом Христа на даху будівлі. Там було написано: «I thirst», тобто «Прагну». Мій попутник, що відвідав чи не більше 100 країн відмітив, що ще жодного разу не бачив ключового символу християнства саме з такими словами.
А чи розуміємо ми їхній зміст у зв’язку із контекстом служіння Матері Терези?
«Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви... Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили” (Мт. 25:34-35, 40б).
А чи відомо вам, що безліч людей і сьогодні залишаються голодними, голими, спраглими, несправедливо/безпідставно ув’язненими? Це виклик для мене і для вас, щоб не бути самоправедними левитами і священниками, які дуже зайняті своїм приходом, своєю професійною діяльністю і багато чим іншим та обходять нужденних цього світу. (Нажаль, нам не вдалося потрапити на місце проживання і служіння Вільяма Кері, основоположника сучасного місіонерства, за 100 км від Калькутти. Його тут також пам’ятають і дещо шанують за вклад у розвиток освіти, переклад Біблії на різні мови та діалекти, боротьбу проти принесення дітей в жертву та спалювання вдів).
Відвідини нетрі (трущоб)
Загалом, у багатомільйонній Калькутті ви можете нарахувати близько 1000 поселень нетрі, у кожному з яких проживає понад 1000 людей. Рахуємо: це трошки більше мільйона чоловік (!!!). Трущоби простягаються приблизно до 3 км в довжину. Там, куди попали ми, проведена питна вода. Є місце поклоніння богині Калі і Ліг Вам (фалос). Європейському оку важко розрізнити, та у нетрі проживають і цигани, і люди із племен чи сільських місцевостей.
Житлова площа дуже маленька і проста. При цьому, у декого вже є мобільні телефони. Хтось знає футбольну команду Барселона. А дехто має більш менш пристойну для регіону роботу.
Поряд з нашим нетрі є щось на кшталт річки чи озера, та швидше воно нагадує болотце. А влітку діти із задоволенням не лише ноги мочать, але й купаються.
Ми дістали цукерки, якими завчасно запаслися ще в Україні і почали роздавати. Навіть не так. Я вручив одну цукерку хлопчику, що стояв поряд, а за мить навколо зібралося 10-15 діток та дехто з дорослих, які контролювали, щоб роздача відбувалася справедливо. Поки ми йшли через «слам» (англ.) за нами тягнувся натовп дітей і підлітків. І так, поки не закінчилися цукерки.
Залишилися і відголоски комунізму, агітки та символи на стінах. Та на фоні цих хибар комунізм виглядає якраз в тему. До чого можуть прийти сліпі вожді сліпих, які відкинули Головного Зрячого Творця світу і Спасителя?
Взагалі в Калькутті візуально вражає поєднання багатих і бідних, сучасного і давнього, брудного і чистого, розумного (хоча би в цьому віці) і безумного, працьовитих і лінивих.
Врешті, якою б не була культура народу, його найбільша потреба завжди залишається однією і тією ж ‒ це Євангеліє. Можна привезти гуманітарну допомогу, «волшебника в голубом вертолете», вимити людей, одягнути їх, дати в руки ручки і посадити за парти. Можна збудувати хороші будинки замість нетрі, посадити за кермо автомобіля і навчити їх розважатися. Та найдорожче, що є у людини, а це душа, залишиться занедбаною. Ніхто із людей ще не віднайшов, і навряд чи зможе знайти такий засіб, який може «вимити» душу від гріха, від лжепоклоніння, від безнадії, від бездонної темряви пороку. Лише кров Христа, як непорочного ягняти, достатня для очищення того, хто розкається та увірує.
«Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника?», ‒ запитує апостол (До Римлян 10:14).
Саме тому, ми мріємо про досягнення недосягнутих (в Індії ще 130 племен, популяція кожного з яких сягає 1 млн. чол., ще не чули про перший прихід Христа, не те що про другий). І ми запрошуємо вас стати активними учасниками цього великого діла. «Робіть велике для Господа, очікуйте великого від Нього», ‒ Вільям Кері, швець, який став батьком сучасного місіонерства саме на «полях» Індії.
Як? Найперше, моліться! Моліться постійно! Моліться із плачем серця! Моліться, дякуючи за те, що маєте! Моліться і будьте готові приступити до діла! Можливо мій голос, наче кричущого в пустелі, але я знаю, що про це варто кричати. Воно того варте! Боже діло відбудеться!
Долучайтеся через матеріальні пожертви на чергову поїздку молодих людей, які б могли стати учасниками служіння в Індії, співпраці з місцевими християнами для досягнення ще багатьох нужденних.
Артем Приступа
