Масато Фунакоші
(виступ на XXVIII місіонерській конференції
Біблійної місіонерської церкви «Община Доброго Пастиря» м. Рівне,
29 жовтня 2023 р.)
Війна — це дуже емоційна тема, і коли ми починаємо говорити на цю тему, ми самі стаємо надто емоційними, і часто робимо дуже емоційні і неправильні висновки. Тому я думаю, що є сенс разом над цим поміркувати, хоча для мене це вкрай важка тема. Чому? Тому що вона пов'язана з політикою та історією, економікою та філософією, охоплює національні, юридичні та, звичайно ж, богословські питання.
Відвідуючи поранених солдатів у шпиталі й проводячи з ними душеопікунські бесіди, ми бачимо, що в них дуже багато почуттів гніву, образи і навіть провини, що тільки вони вижили, та страху, бо вони мають повертатися на фронт. І вони постійно ставлять нам одне й те саме питання. Насправді це грандіозне богословське питання: «Якщо Бог є, якщо Він Всемогутній, якщо Він любить, чому Він не зупинив це зло?». І далі вони розкажуть десятки жахливих історій і знову те саме питання: «Що, ангелів-охоронців бракує? Чому твій Бог не допоміг? За два метри від мене мого друга розірвало навпіл, а Бог мене змусив на це дивитися? Поясни, чому?».
Тема війни складна для мене ще й тому, що я японець. Японія — дуже специфічна країна щодо війни, через те що сталося під час Другої світової війни. 1947 року в Японії прийняли нову конституцію, яка є юридичною основою та характеристикою нашої країни. Там записані такі слова:
Ми, японський народ, бажаємо миру на всі часи, глибоко усвідомлюємо високі ідеали, що керують людськими відносинами і твердо вирішили зберегти нашу безпеку та існування, сподіваючись на справедливість і віру миролюбних народів світу. Ми хочемо зайняти почесне місце в міжнародній спільноті, що прагне збереження миру, звільнення Землі від тиранії та рабства, пригноблення та нетерпимості на всі часи. Ми визнаємо, що всі народи світу мають право на життя в мирі, вільне від страху та нужди.
Щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованого на справедливості та порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози чи застосування збройної сили як засобу розв’язання міжнародних суперечок.
Для досягнення мети, зазначеної в попередньому абзаці, ніколи надалі не створюватимуться сухопутні, морські та військово-повітряні сили, як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається (з Конституції Японії).
Ви знали про це? Японія – це буквально пацифістська країна. Ми відмовляємось від будь-якої війни. Звичайно, ми це створили через два роки після Другої світової війни, коли наша країна пережила дві ядерні атаки, — це дуже природна реакція. Навіть сьогодні ми зберігаємо цю конституцію. Але час минув, і ситуація змінилася. Навколо Японії є три країни з диктаторськими режимами. Одна з них має ядерну зброю. І ми не знаємо, що й коли може статися, і намагаємося вижити з цією дуже мирною, скажімо, конституцією.
З огляду на все вищесказане, я вирішив говорити про війну тільки на підставі Біблії, а практичні висновки кожен повинен зробити самостійно.
Історія війни – це історія людства, бо війни були завжди. Це стосується й останніх 2000 років християнської історії. Християни по-різному ставилися і ставляться до війни. Але якщо ми дуже спростимо картину, то можемо виділити три основні позиції. Перша позиція – пацифізм. Перші 300 років християнства майже всі послідовники Ісуса Христа були пацифістами. І лише потім з'явилися теорії, які тепер називаються «справедлива війна» та «священна війна».
Позиція священної війни (Holy War)
Розглянемо концепцію священної війни. Вона представляє війну як боротьбу між добром і злом, заповідану Богом. Мета – повне завоювання чи знищення. "Ми" — сторона Бога, ми це робимо для Бога, "вони" — від диявола. Тому нам потрібно їх лише перемогти. Якщо вони одразу не віддають все, тоді нам треба їх зруйнувати. Для досягнення перемоги використовуються будь-які засоби, навіть ядерна зброя.
Біблія містить кілька прикладів, особливо зі Старого Завіту, коли Бог посилав ізраїльський народ на священну війну. Наприклад, повне знищення ханаанських народів. Потім, у період із XI по XIII століття, вже християнами було здійснено майже вісім хрестових походів. У мусульман теж є поняття священної війни — це джихад.
Під час Другої світової війни, на жаль, Японія також вела свою війну майже як священну. І зараз це те, що робить ХАМАС в Ізраїлі. Звичайно, ХАМАС — це терористична організація. Їхня мета — не просто якось розширити свою територію, ні, їхня остаточна мета — буквально знищити ізраїльський народ. Тому вони спеціально демонстрували вбивства новонароджених ізраїльських дітей, щоб показати, що це не просто політична війна, а більш серйозна, священна війна.
І ще один президент критикує Захід як уособлення диявола та наполягає на тому, що Україна, яка перебуває під його впливом, має бути десатанізована. При цьому він, цей президент, намагається представити боротьбу, яку веде одна сторона, яку вони вважають Третім Римом, і єдині законні покровителі православної церкви як священну війну. Це спроба підвести країну до позиції священної війни, і це дуже страшно.
Насправді є два види священної війни: абсолютна та помірна. Як ми вже говорили, перша позиція священної війни розглядає свою війну як боротьбу сил добра проти сил зла, і оскільки вони є силами добра, то сили зла (їхні супротивники) мають бути повністю переможені чи знищені. При цьому мається на увазі не тільки військова міць, а й цілі народи супротивника (що може перетворитися на геноцид). Кошти ведення такої війни необмежені.
Друга позиція священної війни – помірна – полягає в наступному:
сьогодні немає священних воєн у старозавітному розумінні, але Бог підтримує ту сторону, яка веде боротьбу, що відображає Його справедливість, і Бог благословляє таку армію і воїнів і веде їх до перемоги Своєю божественною силою.
Пацифізм
Є два типи пацифізму. Перший – вибірковий, відносний, помірний пацифізм. Хоча повне ненасильство практично нереальне, оскільки позбавило б можливості мати навіть поліцію і таке інше, а застосування сили може бути неминучим при вторгненні агресорів до країни. Проте конфлікти мають вирішуватися мирними засобами з використанням якнайменшої кількості військової сили. У принципі застосування військової сили не може бути схваленим. Тобто, вони кажуть: ми за мир.
Так, звичайно, ми всі за мир. Але вони кажуть: ми проти війни. Ми всі проти війни. Але, звичайно, є ситуація, де треба якусь фізичну силу застосувати, але в принципі ми дуже прагнемо, щоб без цієї війни, без цієї армії. Я так також вважаю. Але це називається відносний, вибірковий пацифізм.
Але є абсолютний пацифізм. Абсолютний пацифізм означає, що ведення війни, застосування військової сили завжди, без винятку, неправильне, навіть якщо йдеться про військові дії з метою самооборони. Немає ситуації, у якій ведення війни може бути правильним. Тобто вони категорично проти. Немає жодної ситуації, де застосування військової сили можна виправдати.
Сьогодні теж є небагато таких людей. Можливо, ви пам'ятаєте, 2007 року в штаті Пенсільванія був такий випадок: один чоловік прийшла до школи і вбив п'ятьох дітей. Це сталося серед абсолютних пацифістів. То був великий шок для всіх. Але ще більше світ шокувала поведінка батьків, які одразу, того ж дня заявили, що вони повністю пробачили вбивцю і навіть почали фінансово підтримувати його сім’ю.
Якось я особисто поговорив з чоловіком, який називає себе абсолютним пацифістом. Я запитав його: «Якщо вночі людина з пістолетом увійде до твоєї хати, уб'є твою дружину, а потім ще когось, що ти зробиш?» Мене дуже здивувала його відповідь: «Я волію, щоб ця людина залишилася живою, щоб вона могла покаятися, тому що про себе я знаю: якщо мене вб'ють, я потраплю на небеса». На мою думку, коли хтось каже, що він пацифіст, то він має думати як абсолютний пацифіст і має бути готовим навіть на таке. А якщо я так далеко не можу йти, тоді я, скажімо, відносний пацифіст.
Абсолютний пацифізм потребує величезної мужності. Це справді важко. Але маємо історичний факт. Перші 300 років історії християнства майже всі християни були абсолютними пацифістами. І серед абсолютних пацифістів є багато категорій. Перша – прагматичний абсолютний пацифізм. Вони кажуть: ми обираємо пацифізм, бо це діє. Як ви знаєте, Махатма Ганді виступив проти насильства, і вони перемогли. Мартін Лютер Кінг виступив проти насильства, і вони перемогли політично. Це пацифізм — віра в те, що зрештою це найефективніша дія.
Але є також конфесійний абсолютний пацифізм. Вони кажуть наступне: ні, ми не домагаємося якогось прагматичного ефекту та результату, навіть якщо нічого не станеться, ми все одно обираємо пацифізм, бо це те, чого Ісус Христос нас навчав. Біблійна основа – пацифізм. Ісус сказав у Нагірній проповіді: «А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, — підстав йому й другу» (Мт. 5:39). Ісус прямо це сказав, Ісус навчав пацифізму.
У Мт. 5:44 Ісус сказав таке: «А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, що вас переслідує». Так, любіть ваших ворогів, не вбивайте, любіть. Тому, якщо ми наслідуємо Ісуса, ми не маємо іншого вибору, окрім як бути пацифістом. Ось це їхнє вчення.
Мт. 26:52. Коли Ісус був у Гефсиманському саду, Юда та римські солдати прийшли, щоб схопити Його. Петро намагався захистити Ісуса, він підняв меч для захисту. Коли це сталося, Ісус сказав: «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, — від меча і загинуть».
Не тільки Ісус, а й апостол Павло навчав пацифізму: «Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми… Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12:17, 21). І найважливіше – це заповідь «Не убий» (Вих. 20:13). Крапка. Тому немає сумніву: християни, учні Ісуса Христа, мають бути пацифістами. Це їхній висновок. Між іншим, в ісламі немає ідеології, яка була б рівнозначною абсолютному пацифізму. Це, на мою думку, важливо знати.
Позиція справедливої війни (Just War)
Я вірю, що сьогодні більшість християн, зокрема я, підтримує цю позицію. Позиція справедливої війни така: на підставі певних принципів, деякі види війни можуть бути виправдані.
Ця позиція розрізняє агресивні війни та оборонні війни. Оборонні війни можуть бути виправдані.
У розробці концепції справедливої війни важливу роль відіграли такі богослови, як Августин і Тома Аквінський.
Три аспекти справедливої війни:
1. just ad bellum — правильні умови для початку війни;
2. just in bello — правильна поведінка під час війни;
3. just post bello — правильні дії після війни.
Розглянемо сім правильних умов початку війни.
1. Справедлива причина
Чи є причина вступу у війну морально правильною? Наприклад, захистом нації і для відновлення миру, який був зруйнований, а не просто розширення своєї території, чи бажання забрати якийсь природній ресурс тощо.
2. Компетентні повноваження
Це означає: чи оголошено війну не просто бандою відступників, а визнаним компетентним органом влади всередині країни. Якщо це так, то є вже якийсь офіційний авторитет, офіційний представник цієї держави. На основі цього ХАМАС не має права починати війну, тому його дії — це суто терористичний акт.
У сучасному світі, особливо після Другої світової війни, міжнародні права мають дотримуватися. Будь-яка спроба суверенної держави змінити свої межі шляхом застосування сили проти іншої суверенної держави суперечить міжнародному праву і не може бути виправданою.
3. Правильні наміри
Метою війни є захист справедливості та правосуддя, а не просто грабіж, розбій та знищення іншої держави.
4. Останній засіб
Це означає, що вичерпано всі інші розумні способи розв’язання конфлікту. Тобто це справді останній спосіб, чи ти просто хотів спробувати якусь нову зброю, яку нещодавно створив, чи маєш якийсь інший намір?
5. Імовірність успіху
Ісус сказав, що один цар не розрахував своїх можливостей, але треба рахувати. Це ймовірність перемогти. Чи існує обґрунтована впевненість у тому, що війну можна виграти?
6. Пропорційність прогнозованих результатів
Чи буде позитивний результат від перемоги у війні значно більший, ніж завдана шкода та втрати, які неминуче виникнуть внаслідок продовження війни?
7. Правильна налаштованість
Це дуже складно, але дуже важливо, особливо для нас, віруючих. Війна ведеться з великим небажанням і смутком про збитки, а не просто із задоволенням від війни.
Другий аспект справедливої війни – це правильна поведінка під час війни.
1. Пропорційність у застосуванні сили. Не завдавати більше руйнувань та збитків, ніж це необхідно для перемоги у війні. Це звучить надто наївно, але це дуже важливо.
2. Проведення розмежування між комбатантами (безпосередніми учасниками бойових дій) та некомбатантними особами (що не беруть безпосередньої участі в бойових діях). Некомбатанти не повинні ставати об'єктом нападу.
3. Уникнення злих засобів. Справедливе та співчутливе ставлення до полонених солдатів супротивника.
4. Добрі наміри. Щире бажання відновити мир і зрештою жити в гармонії зі стороною, що напала.
Правильні дії після війни:
- справедливий суд та справедливе покарання за військовий злочин. Щоб це стало можливим, треба спочатку перемогти;
- справедлива компенсація. Тут потрібні не лише емоції, а й мудрість;
- прощення та примирення. Це дуже важливо. Особливо між наступним поколінням України та наступним поколінням іншої країни.
Причини, що підтримують позицію справедливої війни
Нині більшість християн підтримує позицію справедливої війни. Для цього є три основні причини.
1. Позиція помірної священної війни, про яку я вже говорив, та вибіркового пацифізму практично ідентичні позиції справедливої війни.
2. Є суттєві проблеми в підтримці абсолютної священної війни. Ніхто сьогодні ні в Україні, ні в Америці, ні в Японії не може застосувати принцип священної війни, описаної в Старому Завіті, до сьогоднішньої воєнної ситуації.
Жодна країна сьогодні не є такою теократичною державою, якою був Ізраїль у старозавітні часи. У мене була можливість та привілей кілька разів викладати курс «Завіти Біблії». Завіт, який Бог уклав зі Своїм народом через Мойсея, є унікальним, умовним, тимчасовим завітом, який, як ми вважаємо, вже не діє сьогодні. Цей завіт перестав діяти в момент смерті Ісуса Христа, і тому це завіт Мойсеїв. У контексті формування нового народу після виходу ізраїльтян з Єгипту, народу, царем якого був Сам Бог, було санкціоновано священну війну. Але то був тимчасовий період. Зараз ніхто не має права це цитувати та використовувати для того, щоб підтримати та виправдати свою священну війну. Коли якась сторона починає рухатись у цьому напрямку, до цієї священної війни, люди стають дуже жорстокими, починають дивитися на інший народ, як на об'єкт. Це геноцид: там можна, вони нечистий народ, вони нацисти, їх можна знищити. Такий підхід навіть у Старому Завіті не можна виправдовувати. У нас може скластися враження, що у Старому Завіті Бог дуже суворо і дуже жорстоко наказав єврейському народові просто всіх вбивати всіх. Але це не так!
Коли ізраїльський народ вийшов з Єгипту і прийшов до обітованих земель, де починається масовий геноцид за вказівкою Бога, сталося наступне. Перше місто, яке вони мали намір атакувати, називалося Єрихон. Ісус Навин, новий військовий лідер та вождь народу, не знав, як перемогти. Про це прямо не написано, але я так думаю, бо рано-вранці він один ходив навколо цього міста і розмірковував. Раптом він побачив якогось чоловіка з мечем, меч уже був вийнятий — і це символ суду та знищення. Не написано як саме, але Ісус Навин одразу зрозумів: це не просто якийсь чоловік із наших, це великий лідер, це воїн, це велика армія. І він зрозумів: якщо він та його армія з нами — ми переможемо, але якщо він та його армія з ворогами — у нас проблема. Тому треба дізнатися: чи він з нами чи з ними? Він одразу побіг до нього і спитав: чи ти з нами чи з ворогами? Це 5-й розділ Книги Ісуса Навина. І як цей чоловік відповів? Він сказав: Ні. Це дуже цікаво, правда? Ти з нами чи з ворогами? — Ні. А що «ні»? Я не спитав так чи ні, ти з нами чи з ворогами? А що далі він сказав? "Я Вождь Господнього війська". І Він вимагав від Ісуса Навина поклоніння, і той поклонився. Це не просто людина, я особисто вірю, що це був Ісус Христос. Чому ж Він сказав ні? Один богослов пояснив це так: «Причина того, чому Він сказав ні, така: «Ісусе Навине, ти запитуєш мене: я з вами чи з вашими ворогами? Це неправильне запитання. Питання має бути таким: ви зі мною чи ні? Тому що з вами чи без вас уже настав цей час, про який Бог уже давно сказав Авраамові (15 розділ Книги Буття). Час настав, тому я вже йду їх знищувати, з вами чи без вас уже не має значення. Якщо ви проти Бога, тоді меч іде до вас. Бог не дає вам просто якоїсь безкоштовної ліцензії: роби те, що хочеш, вбивай усіх, кого хочеш. Якщо ви проти Бога – тоді Бог вас покарає, але якщо ви підкоряєтеся Богові – тоді Бог робить те, що Він уже запланував, через вас – ось це суть. Тому такого, що ми можемо робити все заради Бога, не було навіть там.
Коли ми читаємо Книгу Йони, то бачимо, що Бог наказав Йоні йти до Ассирії, в Ніневію, і там проповідувати Слово Боже. Йона втік, бо там жили дуже страшні люди, і вони були ворогами його народу. Йона не хотів туди йти, це зрозуміло. Але чому він не закрився вдома, не сховався десь? Чому вирішив бігти у зовсім іншому напрямку, у напрямку сьогоднішньої Іспанії? Річ у тім, що, бувши пророком, він чудово знав (швидше за все, зі слів пророка Амоса, який жив в той самий час), що північне царство Ізраїлю йде в неправильному напрямку і Бог має їх покарати та знищити. Бог уже почав показувати, що використовуватиме саме Ассирію як інструмент покарання. Йону це обурює, він гнівається, адже попри все він дуже любить свою країну. І ось зараз Бог посилає його проповідувати Слово Боже Ніневії, щоб вони покаялися, щоб вони могли вижити. Йона, напевно, хотів сказати таке: «Господи, нехай вони грішать і, будь ласка, покарай їх». Йона чудово знав, що зараз Бог збирається їх врятувати, і думав: «Я буду якнайдалі від Ніневії, щоб цього не сталося». Йона був просто справжнім патріотом. Він ризикував своїм життям, щоб врятувати свою країну, і тому так і вчинив. Але Бог дивовижним шляхом повернув Йону, він проповідував і всі покаялися, і це сильно обурювало Йону. Бог показав Своє ставлення до цих язичників, яке сильно відрізняється від ставлення тих, хто підтримує позицію священної війни. Тому я думаю, що тут є суттєві проблеми у підтримці абсолютної позиції священної війни.
3. Є суттєві проблеми й у підтримці абсолютного пацифізму.
Чи слід застосовувати Мт. 5:39 до відмови від війни?
Ісус наказав не противитися злому, але якщо хтось ударить тебе в праву щоку, підставити йому й іншу. Я особисто не вірю, що це вчення Ісуса про відмову від застосування законної військової сили. Це не те, тому що якщо це так, якщо це буквально так, тоді й наступні слова Ісуса треба застосовувати буквально. А хто це робить серед пацифістів?
Наприклад, Мт. 10:34: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, — Я не мир принести прийшов, а меча». Це також буквально? Чи є тут якась глибока духовна реальність, яку нам потрібно вловити й застосовувати?
Мт. 18:8–9: «Коли тільки рука твоя чи нога твоя спокушає тебе, — відітни її й кинь від себе: краще тобі увійти в життя одноруким чи одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в вогонь вічний. І коли твоє око тебе спокушає — його вибери й кинь від себе: краще тобі однооким ввійти в життя, ніж з обома очима бути вкиненому до геєни огненної». Я думаю, що тут Ісус дуже сильно, у такий радикальний спосіб наголошує на важливості чогось. А хто це практикує? Я ніколи цього не бачив. Але Ісус так говорив, прямо так говорив.
Лк. 14:26. Ісус тут прямо сказав, що нам треба зненавидіти своїх батька та матір. І ми будемо ненавидіти? Ні, тут ідеться про нашу посвяту. Любов до Ісуса має бути такою великою, що в порівнянні з нею наша природна любов до батьків навіть близька до ненависті. Але це вже інтерпретація, а написано прямо: треба ненавидіти. Але ж ми так не робимо. Тоді чому тільки 5-й розділ Євангелії від Матвія сприймаємо буквально? Тому відмова від війни — це надто проста інтерпретація.
І навіть Сам Ісус, коли Його вдарили, не зробив так. Ів. 18:22–23: «А як Він це сказав, то один із присутньої там служби вдарив Ісуса в щоку, говорячи: «То так відповідаєш первосвященикові?» Ісус йому відповідь дав: «Якщо зле Я сказав, — покажи, що то щось не так, то свідчи, що не так, — відповів Ісус». Тобто Ісус не практикує того, що Він сказав. Він не практикує, тому, швидше за все, Він хотів передати нам якийсь інший сенс. Вчення Ісуса про принцип дії в особистій поведінці не слід неправильно застосовувати до принципу дії в державному управлінні. Вчення Ісуса: «Не судіть, щоб і вас не судили» не означає відмову від використання судових функцій. Біблія не заперечує законність утримання урядом легітимних збройних сил.
У Рим. 12:17 Павло наголошує, що не можна віддавати злом за зло. Але ми маємо і Рим. 13:4–6: «…Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони служителі Божі, саме тим завжди зайняті». Тут Павло описує функції держави та ставлення віруючих до держави.
Відомий богослов Вейн Ґрудем пише таке: «Якщо уряду Богом заповідано захищати своїх громадян від грабіжників і злодіїв усередині країни, то слід вважати, що держава також має природне зобов'язання захищати своїх громадян від тисяч убивць та злодіїв, які приходять у вигляді армії ззовні». Тож держава несе моральний обов'язок захищати свій народ від іноземних нападників, які приходять вбивати, завойовувати та поневолювати її народ. Це можна зробити за допомогою воєнної сили.
Чи слід застосовувати слова Ісуса з Мт. 26:52 до відмови від застосування воєнної сили?
«Тоді промовляє до нього Ісус: «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, — від меча і загинуть» (Мт. 26:52). Тут Ісус не сказав відкинути, але «сховати… в його місце». Лк. 22:36: «А тепер — каже їм — хто має калитку, нехай візьме, теж і торбу; хто ж не має, нехай продасть одіж свою та й купить меча».
Купить меча? Але пацифіст, можливо, скаже: тут не можна так прямо інтерпретувати, тут Ісус має на увазі інше. Але тоді і 5-й розділ Євангелії від Матвія не можна інтерпретувати як відмову від застосування військової сили.
Тоді питання наступне. Коли Ісус сказав: «Бо всі, хто візьме меча, — від меча і загинуть», що Він мав на увазі? Припустимо, це не означає відмову від військової сили, тоді про що йдеться? Подивімося, що Джон МакАртур написав у поясненні: «Зміст слів Ісуса полягає в тому, що тих, хто здійснює акти насильства для досягнення особистих цілей, чекає покарання з боку громадянської влади. А меч був поширеним засобом страти у стародавньому світі. Він просто повторив божественний стандарт, викладений у Книзі Буття: «Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим». Щоб захистити святість людського життя, Бог оголошує, що той, хто за власною волею позбавляє життя іншу людину, зазнає смертної кари. Бог наділив людський уряд правом стратити вбивць, бо «володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» Апостол охоче застосував цей закон до себе. На свій захист перед Фестом він сказав: «Бо коли допустився я кривди, або гідне смерти вчинив що, то не відмовляюся вмерти. Як нема ж нічого того, у чім вони винуватять мене, то не може ніхто мене видати їм. Відкликаюсь до кесаря». Говорячи Петрові: «Сховай свого меча в його місце», Ісус по суті сказав: «Яким би злим і несправедливим не був Мій арешт, ти не маєш права влаштовувати самосуд. Якщо при цьому ти позбавиш життя людину, то твоє власне життя буде справедливо відібрано в покарання». Тобто Ісус не говорив про самооборону чи захист близьких чи друзів від нападника. Він також не говорив про боротьбу в лавах збройних сил своєї країни. Він мав на увазі насильницьке взяття правосуддя до своїх рук. Християнин або будь-хто інший ні за яких обставин не має права чинити особисте правосуддя, навіть захищаючи Ім'я або Слово Христа. Тому тут «бо всі, хто візьме меча, — від меча і загинуть» — це не відмова від військової сили.
Але не лише це. Дуже цікаво те, що Ісус сказав після цього. Якщо в Мт. 26:52 Ісус говорить як пацифіст, то в Мт. 26:53 — не дуже пацифістське твердження: «Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, — і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів ангелів?» І це було сказано не просто теоретично, тому що в майбутньому Він це зробить.
Об. 19:11: «І побачив я небо відкрите. І ось білий кінь, а Той, Хто на ньому сидів, зветься Вірний і Правдивий, і Він праведно судить і воює». Він прийде і буквально фізично знищить Свого ворога. Так, Ісус є справді Князь миру, але тут Він не проти цієї війни. Він використовує її для реалізації Своєї справедливості.
Чи шоста з Десяти заповідей забороняє брати участь у війні?
Тепер наступне питання: чи забороняє шоста із Десяти заповідей брати участь у війні? Не можна просто проігнорувати якийсь вірш із Біблії. Кожен біблійний текст треба послідовно інтерпретувати. Якщо так, то шосту заповідь можна інтерпретувати так, що вона не стосується наступних трьох речей. Перше — вбивство тварин, тому що Бог наказує це робити і Його народ це робить. Бог не може одночасно заборонити та вказувати щось робити. Друге — страта. Бог називає багато випадків, коли це необхідно робити, хоча заповідь каже «не вбивай». Третє — це війна. Чому так? Тому що, якщо ми читаємо далі, особливо Повт. Зак. 20:1–4, то бачимо, що Бог дає певні вказівки, пов'язані з війною. Він дає вказівки про війну: «Коли ти вийдеш на війну проти свого ворога, та побачиш коні й вози, та народ, численніший від тебе, то не будеш боятися їх, бо з тобою Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю». Це Бог сказав!
Повернімося ще раз до того, що Вейн Ґрудем написав. У заповіді «не вбивай» використовується єврейське дієслово ratsakh, що означає незаконне позбавлення життя іншої людини, те, що ми сьогодні називаємо вбивством. Заповідь також забороняє заподіювати смерть іншій людині через недбалість або необережність. Але це дієслово ніяк не використовується для позначення вбивства на війні, тому використовувати шосту заповідь як аргумент проти будь-якої участі у війні — неправильне застосування. У заповіді не йдеться про вбивство на війні. Читачі оригінального івриту мали зрозуміти, що вона не стосується воїнів, які вбивають у бою.
Чи є пацифізм єдиним способом втілення любові, якої навчає Христос?
«А друга [заповідь] однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:39).
Я не згоден, що пацифізм — єдиний спосіб втілення любові, якої вчить Христос, але я поважаю абсолютних пацифістів. Справді, це акт, це мужність та посвята. Я їх шаную. Але якщо пацифісти думають, що вони за любов агапе, бо вони пацифісти, а інші – проти цієї любові, то я не згоден. Фундаментальне питання між християнськими пацифістами та прихильниками справедливої війни полягає в наступному: чи може війна бути виразом християнської любові? Для пацифістів здається неймовірним стверджувати любов агапе до іншої людини, посилаючи її на смерть. А для прихильників справедливої війни настільки ж неймовірним здається їхнє небажання йти на війну для захисту слабких та пригноблених, коли вони не можуть ефективно захистити їх жодними іншими засобами.
Християни були абсолютними пацифістами до офіційного визнання християнства імператором Костянтином у 313 році н. е. Саме Августин уперше з богословської позиції представив теорію справедливої війни. Він викладав теорію справедливої війни з погляду любові до ближнього. Великий вплив на нього мав Амбросій, який у свою чергу перебував під сильним впливом римського філософа Цицерона. Відомий аргумент останнього: «Існує два види несправедливості: одну чинять ті, хто завдає зло, іншу — ті, хто не захищає від нього тих, кому воно завдається, хоча спроможні це зробити».
Пацифісти думають, що відмовлятися від вбивства тих, хто загрожує нашому життю, є виявом любові Бога до них. Але прихильники справедливої війни кажуть: «Ми любимо — тому ми захищаємо».
Роздуми над Євангелією
Щоб зрозуміти Євангелію, потрібно зрозуміти три її основні компоненти. Коли людина не може зрозуміти один з них, то їй дуже складно і майже неможливо зрозуміти всю Євангелію.
Перше – це гріховність (повна зіпсованість) людини. Тому що багато людей думають: «Я такий самий грішник, як і всі, звичайно, я не досконалий, але й не такий уже поганий». Біблія ж вчить, що ми всі грішники перед Богом, що ми заслуговуємо на Божий гнів і повинні потрапити в пекло, якщо Бог не дасть нам спасіння. Чому Ісус страждав і помер на хресті такою жахливою смертю? Тому що наш гріх, який Він узяв на Себе, був такий страшний. Гріховність людини жахлива. Ми люди це гірше, ніж монстри. Ми грішники. Просто ми вміємо покривати нашу гріховність по-різному. Особливо коли ми живемо в такому досить порядному суспільстві, де закон нормально діє. Ми можемо не бачити, не помітити своєї гріховності. Ми легко обманюємо себе, що ми є досить порядними людьми. Але як тільки нас поставлять у певні умови, ми навіть не знаємо, на що здатні.
Друге — Божа справедливість. Божа справедливість — це трохи вище, ніж людська справедливість. Це досконала справедливість, перед якою я вже не маю надії. Іноді ми говоримо Богові: «Це несправедливо. Чому в нього це є, а я цього не маю?». Один богослов сказав: «Коли ти просиш справедливості від Бога, будь обережний, бо ти її можеш отримати». Справедливість — це коли Бог ставиться до мене на основі того, що я заслуговую. Якось учні Ісуса прийшли до Нього і запитали: чому трапилася трагедія, чому в Єрусалимі впала вежа і вісімнадцять людей загинуло? Вони не були римськими солдатами. Якби вони були римськими солдатами, тоді євреї могли б сказати: «Господи, дякую, це справедливо». Але загинули євреї, дуже релігійні євреї, які спеціально прийшли здалеку на своє національне релігійне свято. Вони добрі люди, але ця вежа впала на них і вони загинули. Чому? Чому Бог посилає таке зло і страждання на добрих людей? Ось вічне питання.
І багато вчителів почали висловлювати різні думки. Але учні Ісуса хотіли отримати відповідь від свого Вчителя. Ісус сказав наступне (я дещо перефразую): «Питання, яке ви ставите, сформульоване неправильно. Ви запитуєте: чому ця вежа впала на них? Вони були дуже грішні? Бог покарав? А ви маєте поставити наступне запитання: чому вежа ще не впала на вас? Скільки разів ви вже пасивно та активно згрішили? В Едемському саду лише один гріх був достатнім, щоб вони втратили все. А скільки разів ви порушили Божий закон? І після цього чому Бог ще терпить і дає вам життя, дає вам радість життя? Ви повинні поставити запитання: «Боже, чому?» Ми вже звикли до Божої благодаті та милості. Але одного дня Бог дасть нам цю досконалу справедливість.
Ви знаєте, коли люди ставлять це питання – чому Бог допускає це зло? — вони насправді демонструють свої дуже глибокі та важливі знання. Які? Наприклад: «Якщо Бог є, Він усемогутній, Він люблячий, чому Бог допускає таке зло і страждання? Чому діти вмирають? Чому безневинні люди страждають? Чому моя чесна бабуся, яка все життя пропрацювала на державу, не може отримати гідної пенсії? Чому мої батьки розлучилися?» Коли люди ставлять таке питання, вони фактично говорять: «Я не вірю в Бога, або я не сумніваюся в існуванні такого Бога, але я знаю одне – якщо Бог є, якщо Бог створив цей світ, якщо Бог керує цим світом, тоді світ повинен бути таким, де не було б дітей, які вмирають, не було б людей, які страждають, не було б тих, які вбивають один одного». І вони описують такий світ, який має бути, який євреї називали «шалом», мир із порядком. Чомусь усі знають, яким був світ до гріха. А світ, де ми зараз живемо, не такий. І вони потребують справедливості. Якщо Бог є, Він має забезпечити справедливість. І буде місце та час, де Бог без компромісів та знижок повністю реалізує Свою справедливість. І це місце називається пекло. Тому людина, яка хоча б один раз поставила це питання: «Боже, чому?», вже показала своє знання, що пекло має бути. І якщо Бог виявляє справедливість — ми вже маємо проблему. І Євангелія про це свідчить. Що Бог зробив з Ісусом на хресті? Він продемонстрував, показав Свою досконалу справедливість. Гнів проти мого гріха пролився на Ісуса.
Третій елемент Євангелії — Божа любов. Євангелія показує не лише гріховність людини, не лише Божу справедливість, але Божу досконалу любов. Таку величезну, що Бог віддав Свого Сина, щоб врятувати мене і вас.
Отже, гріховність людини, Божа справедливість, Божа любов. Що ми можемо сказати про наше ставлення до війни на основі Євангелії?
Перше. Гріховність людини. Ви знаєте таке вчення як гуманізм, ліберальний гуманізм, в якому кажуть, що люди народжуються чистими, як аркуш білого паперу. І якщо захищати серце дитини від поганого впливу, якщо вчити та виховувати її правильно, то тоді вона стане дуже доброю, хорошою і порядною людиною. Якщо освіта, соціальна сфера стане кращою, тоді ми, люди, самі створимо рай на цій землі. Це гуманізм. Це не біблійне вчення. Це надто наївно. Біблія чітко вчить, що проблема не в рівні освіти чи соціальних гарантіях, проблема всередині нас — ми всі страшні грішники. Це наша дійсність. Тому ми, християни, які віримо в Біблію, повинні розуміти, що ми живемо серед страшних грішників, і ми самі страшні грішники. Якщо це реальність, то що нам потрібно робити? Звичайно, ми повинні намагатися захистити себе та своїх близьких. Це відповідає біблійному вченню. Це картина людства. Біблія не дає нам жодної надії щодо людської сутності як такої.
Друге. Божа справедливість. Так, Бог є справедливим, і тільки Він може реалізувати цю справедливість. Але Він також хоче використати людський інструмент для того, щоб виконати та реалізовувати Свою справедливість. Тому це не акт любові — просто поступитися дорогою злу. Справедливість і несправедливість не можуть існувати без визнання існування Бога, який є стандартом для добра і зла.
Чи показує Біблія, що для встановлення справедливості потрібна битва? Я думаю, що так. І в Біблії є приклади. Книга Буття, 14-й розділ.
Лот, племінник Авраама, який жив у неправильному місті, під час війни царів Сходу потрапив у полон разом із сім'єю. Авраам про це дізнався. І «пацифіст» Авраам, котрий не любив війну всередині свого дому, як учинив? Він узяв свою армію (чомусь у нього була армія) і пішов, і воював, і звільнив Лота та його родину. Він використовує військову силу. І як Бог ставився до них? Він благословив. І потім трохи пізніше, 19-й розділ, цей Лот, якого Бог через Авраама врятував, знову повертається до цього гріховного міста. І сюди прийшли два ангели. І потім увечері всі чоловіки прийшли до будинку Лота вимагати пізнати їх. Лот відмовився боротися з ними. Він відмовився використати військову силу. Але, на мою думку, Біблія вчить, що іноді для реалізації справедливості треба боротися.
Третє. Божа любов. Один богослов використовував історію про доброго самарянина дуже цікавим способом. Ісус розповів цю історію для того, щоб навчати саме любові до ближнього. Нагадаю цю історію. Один чоловік, швидше за все він був євреєм, подорожував між Єрусалимом та Єрихоном, де було дуже небезпечно. І там його атакувала група бандитів, скажімо так. І він лежав майже мертвий. І потім туди прийшли двоє релігійних людей, і вони помітили, що він у такому стані, і, можливо, помітили, що він єврей. Але вони, кожен із своєї причини, вчинили так, ніби не помітили. Потім прийшов цей самарянин, який фактично ненавидів євреїв, але допоміг і зробив усе, що міг зробити, щоб урятувати його життя. Розповівши цю історію, Ісус ставить питання фарисею: «Хто з них став йому ближнім?» Так от, цей богослов каже: «Припустимо, що ця людина, самарянин, прийшла в це місце, де стався цей кримінал, трохи раніше, на годину раніше. І він побачив, що ця група бандитів саме атакує його. Що Ісус хотів би, щоб він зробив? Сказав: «Я пацифіст, я не робитиму нічого, я поспостерігаю, щоб усі процеси закінчилися. Тоді я можу допомогти тобі». Як тут діяти? Це дуже цікаве питання. Тому що Ісус через цю історію чогось навчає, а суть усього — це любов агапе. З любов'ю агапе, коли все закінчилося, зрозуміло, але як має проявлятися любов агапе, коли все відбувається перед твоїми очима? Я думаю, що це досить серйозне питання.
Але треба пам'ятати, що в будь-якому разі людська любов недосконала, тому що вона схильна до егоїзму. Навіть в ім'я кохання, в ім'я любові до свого народу, іноді ми помиляємось, навіть часто. Людська справедливість також недосконала. Тому справедлива війна не дає конкретних відповідей.
Ми повинні, звичайно, продовжувати шукати Божу волю, керуючись власною мудрістю, власною совістю та власною мужністю. Більше того, церква має не лише думати, але й діяти. Так, це важке питання і простої відповіді навіть не можна очікувати. Це складно, але все одно церква має діяти. Ми просто не можемо сидіти і розмірковувати вічно. Потрібно діяти.
Роль церкви та кожного з нас під час війни
1. Молитва за державу, керівників країни. Нам потрібна молитва.
Ми часто обговорюємо та навіть критикуємо лідерів держави. Але скільки часу ми реально молимося за них, щоб вони могли ухвалювати правильні рішення.
2. Бути сіллю для світу. Іноді, коли напрям цієї війни змінюється, ми реагуємо надто емоційно та підтримуємо цю війну більше, ніж потрібно. Важливо, щоб ця війна залишалась справедливою. Не більше, ніж потрібно. І тому коли країна починає рухатися надто радикальним напрямом, ми повинні сказати стоп. Бути сіллю для світу.
3. Підтримка військовослужбовців. Треба шукати та використовувати всі можливості, щоб це робити.
4. Гуманітарна допомога.
5. Не зашкодити репутації України. На жаль, поведінка деяких українців за кордоном не дуже хороша. Багаті люди насолоджуються життям і не думають про своїх співвітчизників, і в іноземців постає питання: а чому ми маємо допомагати? Є жінки, які руйнують сім'ї. Про це сумно говорити.
6. Євангелізація та учнівство. Розповім один приклад. В одному селі на Херсонщині було чотири церкви: католицька, дві православні та баптистська. Коли розпочалася війна, католицькі священники виїхали до Польщі, їхні парафіяни почали ходити до баптистської церкви. Незабаром російські війська окупували цей район, священники ПЦУ поїхали, частина їхніх парафіян також почала приходити до баптистів. Коли українські війська визволили це село, священники УПЦ (МП) поїхали. В результаті баптистська церква значно зросла: з 20 до 250 осіб. Це болісний шлях, але водночас є чудові можливості для церкви.
7. Підготовка до післявоєнного періоду. Рано чи пізно війна закінчиться, з фронту повернуться люди з ранами на тілі та в душі. Вони та їхні сім'ї потребуватимуть допомоги. Це є служіння церкви. І ще: можливо, ще зарано про це говорити, але церква має ініціювати процес прощення та примирення.