У відомій первосвященницькій молитві Ісус декілька разів просить Бога зберегти учнів у єдності. Особлива мета і мотивація для цього ‒ єдність в Трійці. Єдність християн відображатиме єдність Трійці і свідчитиме про Триєдиного Бога. А як по іншому? За словами Христа, Він живе в тих, хто вірують в Нього. Як ті, які об’єднані вірою в Христа можуть вчиняти конфлікти, чвари і навіть публічні скандали? Як можуть чинитися розділення і тому подібні явища?
Ми жодним чином не можемо звинуватити у цьому Христа, чи не так? Швидше, щось «не те» з вірою, з переконаннями, з серцем.
Варто звернути увагу, хоча б, на Апостолів Ісуса, щоб не ідеалізувати тему єдності і, з іншого боку, звертаючи на них увагу, можна побачити й силу Божої благодаті, яка тримала їх у єдності.
«Хто найбільший в Царстві Небеснім?» (Мт. 18:1), ‒ навряд чи було спонтанним питанням учнів. Та Христос не відкидав ідею «більшості». Він перевернув її концепцію, її суть. Як? Поставивши у приклад дітей, з їх довірою та покірністю.
Іншим разом (здається, не задовго після попередньої ситуації), мама синів Заведеєвих, смакуючи земне царювання Христа, прохала Його посадити своїх дітей ліворуч і праворуч від Себе у Царстві (Мт. 20:20). Інших 10 учнів почули це й почали гніватися на двох братів. І в мить, Ісус виступив примирителем і висловив іншу концепцію першості: «Хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба».
Пізніше Яків напише, що усі ворожнечі та сварки між людьми виходять із їхніх бажань (Як. 4:1). Інше питання «Які бажання керують кожним учасником конфлікту?»
Популярні ярлики, які і є правдивими: гордість (першість, більшість, значимість, як і в Апостолів), грошолюбство (адже корінь усіх гріхів), владолюбство.
Та цим явищам і ярликам може дещо передувати або супроводжувати. Те, що з точки зору ролі людей у конфліктах, на їхній же відповідальності. Що це?
Молитва
Ісус молився про єдність. Бог ‒ Ісус, молився про єдність! Боголюдина Ісус молився про єдність! Турбота Апостолів/авторів Нового Заповіту про єдність на фоні молитви Бога Сина до Бога Отця про єдність сприймається просто як природній наслідок.
Чи молимося ми про єдність? Чи молимося ми про єдність вищого ґатунку: «Як ми єдині», ‒ молиться Ісус? Чи хвилюємося ми про єдність в моменти конфліктів? Або в моменти, коли щось хочеться змінити, щось дуже важливе, дуже духовне і святе?
Робота зі своїм серцем
Буває не мало і односторонніх конфліктів, коли, по суті, лише одна сторона ‒ винуватець. Але частіше ми стаємо заручниками одних наручників конфлікту. Уявляєте собі, так? Коли двоє людей замкнені в одну пару наручників.
«Звідки війни та свари між вами? Чи не звідси, від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють?», ‒ каже Яків.
Війни та свари, гучні вони чи тихі, інформаційні чи політичні, усі пов’язані з бажаннями сердець. Коли бушує конфлікт, це значить конфліктують бажання. Інше питання: «Які?»
Не варто лякатися наслідків. Варто перевірити бажання. Чи можуть бажання бути хорошими? Авжеж! Наприклад, щоб діти стали віруючими, щоб чоловік більше любив, а дружина проявляла повагу. Цього ж хоче Бог, щоб у нас відобразився Христос!
Але те, як ми цього добиваємося і не молимося до Бога, або молимося, але просимо на власні розкоші (Як. 4:1-3), виказує порочність наших подекуди «святих бажань». По істині святі бажання спочатку приносять до Бога, потім серце наповнюється миром (Фил. 4:6; навіть у випадку, коли не виконалося одразу, або геть так, як ми продумали), а тоді очікується Божа відповідь.
І, авжеж, немає гарантій, що не буде винятків, як у ситуації Павла з Варнавою щодо Марка ‒ брати його другий раз з собою чи ні (Дії 15). Але справа торкалася здійснення служіння, а не єдності в Господі та проявах любові в стосунках.
На сам кінець, роботі з серцем немає меж, немає пенсійного віку роботи з серцем. «Уважай на самого себе і науку, тримайся цього», ‒ каже досвідчений Павло Тимофію (1 Тим. 4:16).
Коли Божі діти і, тим більше, лідери церков, сімей і християнських організацій втрачають якісний особистий час з Богом, перестають аналізувати своє серце і у Христі боротися за Божі бажання, з’являється неабияка спокуса чинити свої бажання і тим більше, коли «святі». В якийсь момент може відбутися надлом, який в результаті вестиме до проблем і навіть до глобальних, відпустить/дозволить Господь.
Якісний вплив любов'ю
Любов в 13 розділі 1 Послання до Коринтян ‒ це характер, перш за все, а не якась емоційна, чуттєва, повітряна субстанція. Чому такий висновок? Тому що любов представлена дієсловами! «Довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого і т.д.».
Це значить, що любов ‒ це не просто справа моменту, ситуації, бажання, почуттів, взаємності. Любов ‒ це справа характеру. Інакше ‒ це не любов.
Для чого любові довготерпіння? Чи не тому, що навколо є ті, кого важко терпіти? Або їхні дії важко зносити? Хіба не очевидно з самого дитинства, що, наприклад, самохвальство (надимання, гордість) щодо здібностей, талантів, багатства (батьків) зумовлює конфлікти між дітьми?
Також сказано, що любов «не рветься до гніву». Дорогі, хіба не остогид нам гнів ближніх? Хіба він не приносить нам болю? Запальність, подратування, крик, гнилі слова ‒ все це «відрижки» старої природи Божих дітей. Це «відрижки» нестримних бажань старої природи.
Брати та сестри, але ж саме те, що ми не відкидаємо одяг старого чоловіка, який зотліває в звабливих пожадливостях і не відновлюємося розумом, щоб одягтися в нового чоловіка, приводить до багатьох чвар і болючих розділень (Еф. 4:22-24).
В якийсь момент Істина бере гору на істинною любов’ю в наших серцях (Еф. 4:15) і ми починаємо під прапорами «теології», «методології», «бачення», «розвитку служіння» загризати ближнього замість того, щоб служити йому.
Бог хоче, щоб ми не лише молилися. Бог хоче, щоб ми не лише бовталися в своїй особистості та своїх особистих стосунках з Ним (не подумайте, так я виражаюся лише про стосунки, які не ведуть від 2 до 3 пункту і далі), але, щоб виявляли на практиці й своєму характері ЛЮБОВ.
Любов завжди намагається будувати стосунки. Вона робить кроки назустріч, не чекаючи взаємності. Вона любить, тому що Він перше полюбив. Любов вчасно приходить з докором. Любов не боїться відвертих розмов. Любові нема чого приховувати.
Лідери, чи шукаємо ми змін свого характеру і впливу, найперше, саме ним?
Друге питання: Як кожен з нас формує характер любові і як це виходить? Бо, справді, ідеал з такими стандартами нам не під силу. Саме тому у Божих дітей Божа природа і Божа сила. Саме тому потрібна молитва, а далі відречення від своїх бажань. Щоб поступово Боже життя в нас ставало сильнішим і природнішим.
Правильний фокус служіння
Мабуть не помилюся, якщо цей пункт тут розміщу. Адже зовні частіше всього саме на цьому фоні відбуваються конфлікти та розколи. Коли ми сидимо на місці й нам добре разом, приємно в спілкуванні, ми сконцентровані на нуждах одне одного, усе здається ніби в мирі. Та, ставши в упряж одного служіння, щось починає йти «не так».
І тут біда буває навіть не в тому, що втрачено час з Богом і немає духовного росту. Біда буває від того, що служіння приносить нові випробування та спокуси, з якими до цього не зустрічався. Нові виклики потребують продовження молитви, продовження роботи над серцем, продовження формування характеру.
Це і є правильний фокус. Та це ще не все. Правильний фокус ще полягає у тому, що серце ближнього у фокусі. Пастирство ‒ ось про що мова!
В гонитві за масштабністю в служінні ми втрачаємо глибину. І не лише свою, а тих, хто поряд з нами. Ми забуваємо ‒ дерево витримує лише ту крону, яка відповідає розмірами корінню. І, загалом, завжди дерево росте, починаючи з коріння.
«Нехай прийде Царство Твоє» не обов’язково й одразу означає, що це Царство стосується лише території та охоплених Євангелієм людей. Ісус також говорив, що «Царство Боже всередині вас» (Лк. 17:21).
Проповідь Христа починалася зі слів: «Збулися часи, і Боже Царство наблизилось. Покайтеся, і віруйте в Євангелію!» (Від Марка 1:15).
Чи не бачимо ми, що зв’язок віри людей в Євангеліє з приходом Божого Царства? Або, навіть, чи не бачимо ми у Великому Дорученні Ісуса Христа повеління: «...навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Від Матвія 28:20) не просто розповівши їм, що зберігати. А «навчаючи» і навчаючи «все». Навчання не обмежується залишенням особливих гріхів чи просто залишенням гріхів, навчання включає і набування характеру Христа і, як наслідок, поведінки Христа. А вже тоді, коли є покликання, навичок якогось служіння.
Так, неуважність до людей і їх сердець, приховуючись за різними виправданнями, врешті супроводжує (не приводить, а супроводжує! Бо кожен відповідатиме за своє) політ трісок, які розлітаються від конфліктів. А потім, на жаль, ці тріски занозами сидять в серцях багатьох оточуючих і ще довго доводиться від них страждати.
Авжеж, неможливо досягти абсолютних результатів. Це не мета. Важливо зберегти фокус. Навіть серед Апостолів був Юда. І в служінні Павла були свої «Александр меднік» і «Димас».
Біблійне вирішення конфліктів і питань незрілості
Безумовно, виникають ситуації, коли конфлікту, припустимо, не уникнути. Що тоді? Звісно, ще одне важливе питання: «Що і на якому рівні сталося?» Причиною слугує образа, яка виросла та стала гірким корінням? Чи, можливо, заздрість і гонитва за людською славою? В чому це виявилося?
Якщо розглядати чисто технічну сторону вирішення конфліктів і питань незрілості, то справа не складна. «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата» (Від Матвія 18:15). Авжеж, розмові передує молитовна підготовка. Розмові передують роздуми про можливу власну «колоду» і вибачення за неї. Та й сама розмова відбувається в атмосфері любові, бажання примиритися. Людина, яка виказує, попередньо вже простила братові його прогріхи у молитві від серця (Мт. 18:35).
І якщо, все ж, брат не визнає провину, минає певний час і здійснюється розмова при свідках. Якщо і це не допомогло, справа доходить до «Церкви», аж поки вплив церкви виявиться безсилим і відбудеться відлучення (розумієте, тут описана чисто технічна сторона, бо стаття має інше призначення).
Послух церковній дисципліни слугує одним із завдатків єдності, щоби гірке коріння не наробило біди. Тут виникає і питання необхідності членства, при чому не формального. Тут виникають і додаткові питання щодо парацерковних організацій, звідки часто починаються конфлікти та переходять на церкву. А ще питання міжцерковних і міжденомінаційних взаємовідносин. Питання зрілості служителів і церков у застосуванні Слова та готовності смиритися зі Словом і його об’єктивним застосуванням, як вищим Авторитетом.
Але, на мою думку, якщо вчасно реагувати на стабільну незрілість (прояви гріха) і вирішувати наявні конфлікти між людьми, вищезадані питання будуть поодинокими і не такими заплутаними.
Божий план
Врешті решт, ми жодним чином не звинувачуємо Бога і жодним чином не робимо Його відповідальним за «жінку, яку Ти дав», але усвідомлюємо, що Він дозволяє відбуватися усьому, допускає. Авжеж, не з бажанням причинити нам біль чи познущатися з нас. Але Божим дітям через такий біль приносить неймовірно важливі уроки для життя та повертає до попередніх чотирьох пунктів.
Він також творить історію, яку нам не збагнути. Але лише згодом все стане на місця.
Звісно, і ця думка не є виправдовуючою. Вона лише заспокійлива. Вона підбадьорює, але не змінює Божі порядки для церкви, Божу дисципліну. Вона не ставить під сумнів Боже Слово та Христову молитву про єдність. Вона виказує нашу велику нужду в постійній залежності від Бога, щоб знову не наламати дров.
Боже, збережи нас!
Артем Приступа